Віра - це чинити так, немовби...

Основою антиретичного методу є певне розуміння віри. Для давніх монахів вірити — означало не так прийняти за правдиві догми і приписи віри, як насамперед «чинити так, немовби...». Що під цим розуміли?

Коли монахи постійно повторювали якесь слово зі Святого Письма, то вірили, що це слово є Божим Словом, що воно описує дійсність такою, як вона є, і що справджує те, що означає. Коли, занурені в депресивні думки, вони повторювали: «Коли хтось у Христі — той нове створіння. Старе минуло, настало нове» (2 Кор. 5, 17; Євагрій, смуток 73), то вірили, що це здійснюється в них і з ними, що вони насправді стали в Христі новими людьми. Ми ще не відчуваємо, ще не знаємо цього напевно, але сподіваємося і віримо, що це вже діється. І в цій довірі чинимо так, немовби це слово вже діє. Або ж коли ми повторюємо слова Ісуса: «Встань, візьми своє ложе і ходи» (Мр.2, 11), то не маємо права вбивати собі в голову це слово доти, доки не відчуємо звільнення від недуги. Повторювати слово — означає радше вірити, що юно результативне і чинити так, немовби воно вже ефективно подіяло, а отже, просто встати й переступити через себе. Почувши слово Ісуса, паралітик не чекав, доки відчує звільнення від паралічу, а просто встав, тобто вчинив так, немовби слово Ісуса в ньому подіяло, а встаючи, чинячи «так, немовби...», він переконався, що це правда: він справді оздоровлений. Часто нас блокують, паралізують надто високі очікування, страхи, роздуми про те, що про нас подумають люди. Саме по собі безнастанне повторювання слів Ісуса нічого не дає. Ми мусимо згідно з ними діяти. Не можна чекати, поки відчуємо в собі силу, поки впевнимось, що можемо вийти поза себе. Ми мусимо просто чинити те, що говорить слово, лише з огляду на нього.
Проказування слів зі Святого Письма не є якоюсь дешевою технікою, за допомогою якої ми можемо осягнути все, чого лише іахочемо. Цей метод передбачає і віру як «чинення так, немовби...», відвагу діяти згідно з повторюваними словами. Дія є експериментом, в якому доводимо слушність гіпотези віри. Часто перед тим як почати експеримент, ми хочемо мати в руках докази. Ми хочемо відчути себе оздоровленими, хочемо пересвідчитись, що Господь справді є з нами, що ми справді є новим створінням. Хочемо переконатися у присутності в собі Божого Духа і діяти щойно силою цього пересвідчення. Але такою позицією ми загороджуємо шлях оздоровленню. Ми боязливо тримаємося за самих себе. Хочемо самі спастися Божим словом, самі себе оздоровити й щойно як оздоровлені, як люди без жодних слабкостей, постати перед іншими. Проте саме це і є невіра. Адже тоді ми віримо тільки в те, що відчуваємо, в чому пересвідчуємося. І так позбавляємо себе шансу на новий досвід, на правдивий досвід віри. Досвід віри стає уділом того, хто скаче, перш ніж пересвідчиться в тому, що може скакати, хто чинить так, немовби правдою було те, чого переконливо назвати правдою в момент вчинку він ще не міг би. Віра потребує пересвідчення, інакше вона зблякне. Але пересвідчення здійснюється щойно в експерименті, у ділі. Те, чи якась наукова гіпотеза правильна, виявляється тоді, коли я дотримаю певних умов експерименту, а тоді зроблю дослід. Експеримент або підтверджує, або заперечує гіпотезу, яку я опрацював інтелектуально. З гіпотезою віри — те саме. Умовою експерименту є слово, яке я повторюю. Однак експериментом є діло, яке доводить, що слово ефективне.
Можливо, твердження, що віра є поведінкою «так, немовби...», викличе несприйняття. Багато хто може вважати, що ми маємо жити не уявами, а правдами віри. Проте якщо уважно приглянутися до себе, то треба визнати, що ми несвідомо постійно живемо уявами. Адже наші негативні самонавіювання теж уявні. Коли ми повторюємо собі: «Це надто складно для мене, я ніколи з цим не впораюся», — то уявляємо собі, що завдання таки перевищує наші можливості. Чи це справді так, ще довго буде невідомо. Але, незважаючи на це, чинимо так, немовби воно для нас надто складне. І якимось чином негативна уява спричинює те, що завдання справді стає для нас надто складним. Негативна уява спричинює в нас щось негативне. Якщо ми постійно повторюємо собі, що щось не вдасться, то ймовірність цього справді велика. Наша уява викликала негативні наслідки.
Отож, ми постійно живемо уявами. Питання полягає в тому, чи ми хочемо жити такими уявами, що перекривають нам доступ до дійсності, чи такими, які виявляють нам дійсність такою, як вона є. Уява віри відкриває нам погляд на дійсність, якою вона є, якою вона є з погляду Бога. Отож якщо живемо уявами віри, то живемо згідно з дійсністю, а значить, здоровим життям. Не можна уявляти собі будь-що. У зіткненні з дійсністю виявляється, правильна уява чи ні. Крім цього, дійсність аж ніяк не є однозначною. Вона має різні аспекти. Негативні самонавіювання примушують мене дивитися на дійсність через негативні окуляри. Те, що я бачу, справді є. Але це тільки фрагмент, негативний витяг. Якщо я дивлюся на дійсність крізь призму віри, то бачу її в цілості й повноті, бачу її очима Бога, а отже, правильно.
Щоправда, у справах віри теж можна навіяти собі те, що не є правдою і що не наближає нас до Бога. Існують і фанатичні уявлення, які маніпулюють словами Святого Письма. Павло подає нам критерій, за яким можна розпізнати, чи певне навіювання є нашою вигадкою, чи воно випливає з віри. Цим критерієм є любов і радість, відкритість і терпеливість, мир, доброта, доброзичливість і вірність (пор. Гал. 5, 22). А для монахів головною прикметою, що вказує на правдивість віри, є неосудження, віра в добре начало кожної людини. Якщо, діючи відповідно до своїх уявлень, людина стає фанатичною, обмеженою і відсталою, осуджує і проклинає, то це знак, що вона не є відкрита на Боже слово, а хоче власними словами звести дійсність до своїх уявлень, навіть якщо одягає їх у шати слів Святого Письма. Наступним критерієм вірогідності моїх навіювань є те, чи я допускаю до себе власні негативні помисли, чи пригнічую їх, передчасно ідентифікуючи себе з Божим словом і вдаючи, що все інше не становить для мене жодної проблеми. Щоб не зійти на манівці зі своїми навіюваннями, треба мати духовного провідника. Духівник дуже швидко розпізнає, чи я, повторюючи фрагменти зі Святого Письма, сповнюю лише свої власні бажання і хочу з Божою допомогою лише самого себе зміцнити й звільнити від усіх слабкостей і комплексів (вони мене дратують, бо через них люди бачать мене в поганому світлі), — чи за допомогою постійної медитації слів Святого Письма хочу увійти в його дух і стати в Божій присутності, щоб дати Йому мене просвітити й оздоровити.
Розуміння віри як «чинення так, немовби» відповідає розумінню Святого Письма: наприклад, Послання до євреїв визначає віру як запоруку того добра, якого сподіваємося (Свр. 11,1). Ми його не маємо, не відчуваємо, але триваємо при ньому, діємо згідно з ним у надії, що воно є реальністю.
Коли ми так розуміємо віру, то це звільняє нас від примусових «подвигів» — немовби в нашій вірі ми постійно мали щось відчувати, у чомусь пересвідчуватися. Віра справді потребує досвідчення. Але сьогодні про досвід віри часто говорять у такий спосіб, що в людей, які нічого подібного в собі не відчувають, виникають докори сумління: вони гадають, що їхня віра не така, як треба. Існує своєрідний тиск на досвід, і це викликає в людей, які його не мають, почуття меншовартості. Розуміючи віру як «чинення так, немовби», ми звільняємося від цього тиску. Не конче мусимо щось відчувати. І попри те можемо жити вірою, можемо просто пробувати жити так, як би те, у що ми віруємо, було вже реальністю. А діючи, можемо одразу ж відчути серцем, що це правда. Але не мусимо цього відчувати почуттями. Може бути й так, що, діючи силою віри, ми й серцем не завжди відчуваємо те, що виражає віра. Тоді якийсь час живемо «так, немовби», у надії, що життя підтвердить слушність наших дій і дозволить знову це відчути серцем.
Часто від молодих людей доводиться чути, що вони, мовляв, просто не спроможні вірити, бо віра — це благодать, а вони її не мають, тож нічого не можуть вдіяти. Часто це просто відмовка, за якою можна сховатися, щоб не здатися на експеримент віри. Бо людина, яка не може вірити, оскільки нічого не відчуває, все ж може піти на ризик експерименту. Вона може просто спробувати жити згідно зі словами Ісуса або жити обітницею: «Дивися, я з тобою». Такими словами ми не можемо ні до чого себе примусити. Але якщо один раз відступимо від нашого прагнення володіти, від нашого інтелектуального опору й довіримося слову, то в нас може зрости віра в те, що це правда, що Бог справді з нами, що слова «Дивися, я з тобою» містять більше правди, ніж негативні самонавіювання на взірець «Ніхто мене не любить, я завжди самотній, ніхто про мене не турбується», ніж розумові аргументи, що існування Бога неможливо науково довести чи виявити експериментально.
Дефініція з Послання до євреїв «Віра є запорукою того, чого сподіваємося» вказує на ще один напрямок. Ми маємо жити Божими обітницями, тривати в тому, на що маємо надію, діяти так, як би все те, що Бог нам обіцяє, було реальністю. Віра живе позитивними проекціями. Дивимося на теперішнє з перспективи Божого майбутнього. Себе бачимо з перспективи можливостей, які вклав у нас Бог. Й одночасно не затримуємося на наших слабкостях і ранах, яких зазнали в минулому. Ми живемо вже не минулим, а майбутнім, майбутнім Бога з нами. Живемо тим, що в Христі ми вже стали новими людьми, що в нас мешкає Божий Дух, а наше грішне минуле вже позаду. Психоаналіз скерований у минуле, віра — звернена в майбутнє. Психоаналіз намагається змінити й лікувати людину, пояснюючи минуле, віра ж перемінює нас, живучи майбутнім. Бог як майбутнє є в нас уже теперішнім, Його Дух є в нас, а ми живемо тим, що нас проник і перетворив Його Дух.
У вірі ми й на наших ближніх дивимося під кутом зору можливостей, які Бог заклав у кожну людину. І на цілий світ дивимося з перспективи Божих обітниць. Пророча обітниця миру не є пустою фразою, вона могла б розбудити й нашу тугу за цим миром. Наша увага надмірно зосереджена на сьогоднішніх справах, на сліпоті людей, на безглузді гонки озброєнь. Від безсилля ми даємо вплутати себе в дії, які мали б привести до миру, але часто ще більше його порушують. Мартін Лютер Кінґ зміг реалізувати бодай крихітку миру між чорними і білими, тому що не затримувався на тогочасному стані справ, — він виношував мрію, оскільки жив Божим майбуттям і стійко тримався того, на що сподівався. Нам не треба все робити самим ані щодо нас самих, ані стосовно світу. Ми маємо довіритися Божим обітницям. Бог має більше можливостей для дії і в нас, і в нашому світі, ніж ми можемо собі уявити. Він вказав на ці можливості у Святому Письмі. Коли чинимо так, немов Його обітниці є реальністю, тоді наше життя позначене більшою свободою. Обмеженість теперішності вже не є для нас в’язницею, у цій обмеженості ми вбачаємо іншу реальність і нею живемо, живемо унікальною обітницею Бога, яка чинить те, що в’язні співають, і яка заповідає мир і радість. Це не є втеча від дійсності в ідилію Божих обітниць, а життя вірою, яка не дає ввести себе в оману тим, що бачить навколо себе, і стійко тримається того, чого сподівається, і тому вільна від внутрішнього примусу все тримати у своїх руках і все контролювати.
Віра, яку розуміємо як чинення «так, немовби», прагне звільнити нас від ще одного гніту — від гніту докорів сумління. Багато людей думає, що коли вони досить довго провадили духовне життя, то в них уже не має бути місця ні для чого негативного: жодних негативних думок, жодних сумнівів, жодних примітивних і темних бажань і почуттів. Однак вірити — не значить закрити очі на власну реальну ситуацію, на власні страхи й немочі, власну темряву. Усе це в мені є і залишається попри мою віру. У мені є багато такого, що нічого спільного не має з Богом. Таїться в мені нехіть до молитви. Я прив’язаний до багатьох речей, які не мають нічого спільного з Богом. Треба в цьому признатися — так, усе це в мені є. Але є в мені й інша дійсність — Христос, який живе в мені. Або ж, як написано в Єз. 37, 14: «...і дам вам дух мій, і ви знову оживете». Адже поряд з малодушністю в мені є і Божий Дух. Я не мушу спочатку проганяти зі себе малодушність — з усією своєю малодушністю я можу вірити в присутність Божого Духа в мені.
Питання полягає в тому, чому я більше повірю. Коли я повторюю слова з книги Єзекиїла, тоді центр тяжіння моєї уваги я пересуваю на Духа Божого, присутнього в мені. Посеред страху, у слабкості, я вірю, що в мені є Божий Дух. І можу піднятися з моєї слабкості, чинити й жити так, як би Дух Божий у мені був. Не треба доконувати великих актів віри, які б заперечували наявність у мені негативної дійсності, не допускали б її (тобі не можна бути слабким, ти мусиш вірити, мусиш мати сильну віру) — у моїй пустці, у моїй слабкості я можу довіритися Божому Духові, присутньому в мені. Так віра веде до відкритості й миру. Вона звільняє мене від внутрішнього тиску, що нібито у вірі я мав би тривати без будь-якого страху і слабкості. Страх продовжує бути в мені. Але, крім страху, є в мені й Божий Дух, і я можу Йому довіритися: серед страху наважитися на такі справи, перед якими в іншому разі відступив би. Наскільки добре це мені вдається, не так уже й важливо. Мене не має турбувати, чи мій страх помітний. Вирішальне значення має те, що Дух Божий може в мені виявитися, бо я довіряю йому і дію так, немовби він є.
У самонавіюванні ми не щось там собі уявляємо, а закликаємо Боже Слово, бо маємо передчуття, що воно дієве. Принаймні теоретично віримо, що Боже Слово має силу і прагне оздоровити наше життя. У позитивному самонавіюванні ми пробуємо перемістити цю теоретичну віру з голови до серця. Тому-то розуміння віри як чинення «так, немовби» можна обґрунтувати наскрізь раціонально. Ми не вдаємося до дешевих трюків, а пробуємо сприйняти Боже Слово поважмо й перевірити його на солідність.
Коли під час однієї з дискусій, присвячених такому розумінню віри, хтось запротестував, що, мовляв, не можемо ж ми жити фантазіями, одна сестра зауважила, що для неї таке поняття віри є визволяючим. Бо, наприклад, участь у спільній молитлі, вона бере не з огляду на те, що її переповнює дух молитви чи бажання молитися, - великою мірою вона робить це «так, немовби». Вона віддається молитві нічого не відчуваючи, в надії на те, що ця молитва все ж щось у ній зрушує. Віра, яка діє «так, немовби», принаймні може звільнити нас від звинувачення самих себе в тому, що маємо надто мало віри, що, власне, мусимо постійно думати про Бога, що завжди маємо бути сповнені любові до спільної молитви, що у вірі мусимо давати собі раду з усіма труднощами, що ніколи не маємо бути в поганому настрої. Ці та багато інших вимог ми часто пов’язуємо з вірою — але, врешті-решт, вони виникають тільки з постави «зі мною не все гаразд», яку ми проектуємо на Бога. Коли ми просто чинимо так, немовби все, що говорить нам наша віра, узгоджується, то не затримуємося на тому, як правильно ми маємо вірити, а з усіма нашими сумнівами, з нашим невірством і небажанням випробовуємо нашу віру на Бозі. Ми знаємо, що віра ніколи не буде тим, що можна мати у своїй власності, тримати в руках, чим можна володіти. Віру можемо тільки випробовувати. А одним зі шляхів випробування є шлях позитивного самонавіювання, який можна практикувати щоденно. Ми дозволяємо діяти в нас Божому Слову. Даємо йому в нас місце, сподіваючись, що воно нас перемінить. Але без нетерпеливості і не жахаючись того старого, що в нас залишилося. Досить пересвідчитися, що жити «так, немовби» — варто. Ми не мусимо спочатку позбавлятися усіх слабкостей — новина віри може засяяти серед нашої слабкості. Павло говорить, що сила виявляється у безсиллі (2 Кор. 12, 9). Серед наших слабкостей і малодушності, у нашій пустці й холодності є і Божий Дух, який нас оживляє. Віра підтверджується серед нашого невірства, наших сумнівів. Це досить буденна форма віри, але вона може перемінити й оздоровити наше повсякдення.