Що робити з помислами?

У ранньому монашестві з помислами справлялися переважно методом протиставлення позитивних самонавіювань негативним. Але, крім цього методу, автори монастичної традиції вказували й інші шляхи. Ілюстрацією можуть послужити кілька прикладів з апофтегм Отців:
Авва Пімен розповідав про авву Ізидора, що того мучила думка: «Ти велика людина». Тоді він відповідав своїм думкам: «Чи я такий, як авва Антоній? Або чи я справді став, як авва Памво та інші Отці, які подобалися Богові?» І коли він так аргументував, спокуса зникала. А коли згодом підступала спокуса малодушності і ворог говорив йому: «Після всіх своїх трудів усе одно підеш на вічне осудження», — то він відповідав: «Навіть якби я пішов до пекла, то ви і так будете нижче від мене» (Аро 362).

Ізидор починає діалог з помислами. Він не витісняє їх позитивними самонавіюваннями, а розмовляє з ними, питає, що вони означають, і своїми питаннями зводить ad, absurdum. Негативну думку, що він, мовляв, піде до пекла, — не відкидає прямо, а приймає, при цьому, однак, позбавляючи її гостроти. Навіть коли думка слушна, то не є небезпечна. На багатьох людей постійно находять сумніви: щодо прийнятих рішень, щодо вибору подружньої пари, професії. Придушувати сумніви або не дозволяти собі мати їх — це часто шлях, який ні до чого не веде. Вони постійно знову приходять і запроваджують нас у тенета страху й непевності. Якщо ми допустимо сумнів, якщо скажемо: «Так, це правда, можливо, й так, але... але, незважаючи на це, я залишаюся в подружжі», — тоді ми позбавимо ці сумніви сили, і вони більше нам не докучають. Ми більше не мусимо їх ослаблювати за допомогою аргументів. Ми допускаємо їх і, допустивши, спокійно приборкуємо.
Подібним до цього є метод, про який оповідає амма Теодора. Нона вважає, що демони часто переконують нас у тому, що ми нездужаємо, не маємо сили і тому не можемо молитися. Розповідаючи історію з життя, вона показує, як слід реагувати на такі помисли:
На одного монаха, тільки-но він починав молитися, нападали дрож, гарячка і головний біль. Тоді він говорив собі: «Ось який я хворий, може трапитись, що й помру: тому перед смертю мушу ще встати і помолитися». За допомогою таких думок він примушував себе і молився, а як тільки закінчував, відступала й гарячка. Так він протиставився дияволу: і молився, і диявола переміг (Аро 311).
Монах приймає думки, які вмовляють йому, що він хворий. Він їх підтверджує. Але саме тому він мусить молитися: бо те, що говорять йому думки, є правдою. Часто безпосередня боротьба з думкою, яка постійно в нас з’являється, не приносить успіху. Чим більше забороняємо собі про щось думати, тим частіше ця думка з’являється і тим інтенсивніше нас мучить. Коли ж допускаємо цю думку до себе і визнаємо її рацію, то зможемо її ослабити й подолати.
Мій співбрат розповідав мені про одного молодого чоловіка, який умів докладно описати все, що було негаразд у його психіці, що в ньому відбувається не так, як слід. Але описування своєї хвороби нічого йому не давало. Завдяки розмовам з моїм спів- братом він врешті видумав такий хід. Коли ловив себе на тому, що аналізує свої невротичні уяви, то говорив собі: «Так, мій учитель у мені говорить мені зараз, що я не можу вчитися, що мушу лягти в постіль, що я надто слабкий, щоб упоратися з моїми проблемами, але я говорю: незважаючи на це, я вчуся, незважаючи на це, я граю у футбол». Його власне «я» реагувало тепер на негативні навіювання внутрішнього вчителя. Він більше не дозволяв розумним думкам, які пробігали в його голові, опановувати себе. Він їх приймав. Так, саме приймав. Він не намагався доводити щось протилежне, а протиставляв їм власну реакцію. А цією реакцією було особисте рішення, яким він переміг владу негативних думок.
Вигнати з себе негативні думки нелегко. Але це й непотрібно. Ми маємо на них позитивно реагувати. Ми маємо не душити їх, а мудро з ними обходитися, боротися з ними. У тому, що вони повертаються, нема нічого поганого. Ми не можемо їм у цьому перешкодити. Про це виразно говорить Пімен:
Один брат прийшов до авви Пімена і сказав: «Я маю багато поганих думок і через це перебуваю в небезпеці». Старець вивів його надвір і сказав: «Надми груди й помісти в них вітер». Той відповів: «Я не можу цього зробити». Старець промовив: «Якщо цього не можеш, то не можеш і заборонити приходити думкам — але у твоїй владі чинити їм опір» (Аро 602).
Ми не маємо дивуватися жодній думці, що з’являється в нас, навіть якщо вона невідь-яка низька й нечесна, невідь-яка егоїстична й брутальна. Не треба боятися, коли відкриємо в собі ненависть і заздрість, страх і затаєну образу або коли зауважимо, що бажаємо комусь смерті. Ми не маємо відразу ж звинувачувати себе за ці думки й робити висновки, що в корені є поганими людьми. Не можна дати себе залякати жодній присутній у нас думці. Це нам нічого не дасть, а тільки вжене в страх і безплідні самозвинувачення.
Правильною реакцією є радше визнати, що та чи інша думка в мені є: що я бажаю комусь смерті, відчуваю в собі ненависть, заздрю, бажаю когось притіснити. Думку я допускаю до себе, але не чиню згідно з нею. Я з нею борюся, досліджуючи її коріння: звідки приходить думка, що вона говорить про мене, яка позитивна сила її пронизує, яка туга в ній виражається і на які внутрішні рани вона вказує? Як сильно ця рана мусить мене боліти, що я так думаю про інших? Замість того щоб забороняти собі про це думати, ми допускаємо думку до себе й тоді можемо відкрито з нею боротися. Тільки так осягнемо перемогу, не залишаючись у постійному страхові, що думка з’явиться знову. Дехто відчуває, що просто одержимий негативною думкою, оскільки вона з’являється в найневідповідніших ситуаціях. Якщо разом з Піменом безстрашно будемо дивитися на наші думки й відкрито з ними боротися, то ніколи не станемо «одержимими» жодною думкою. Думки не стануть нав’язливими ідеями, а будуть противником, з яким ми боремося, вірячи, що Бог подасть нам перемогу.
Однак є люди, яким некорисно допускати до себе думки, щоб з ними боротися. Вони мають просто відразу відкидати від себе думку, не займаючись нею. Котрий шлях кращий — залежить від людини, від її витривалості й сили опору. Одна з апофтегм розповідає:
Авва Пімен спитав авву Йосифа: «Що мені робити: пристрасті нападають на мене — чи маю їх від себе відтяти, чи впустити?» Старець відповів: «Впусти їх і борися з ними». Авва Пімен вернувся в скит і там замешкав. Одного разу прийшов один чоловік з Теб і розповідав братам: «Питав я авви Йосифа: коли нападають пристрасті, треба їх відтинати чи допускати, — і він відповів мені: «Під жодним приводом не дозволь їм входити, а негайно відсікай себе від них». Коли авва Пімен почув, що авва Йосиф так відповів тебанцеві, то встав і пішов до нього в Панефо. І промовив: «Авво, я звірив тобі мої думки, а ти інакше відповів мені, а інакше — тому тебанцеві». Старець відрік: «Чи ти не знаєш, що я тебе люблю?» Той відповів: «Знаю». — «А чи ти мені сам не казав: Дай мені таку відповідь, як собі самому?» Відрік: «Це правда». Старець же йому на те: «Бачиш, коли входять пристрасті, а ти борешся з ними, то стаєш випробуваним: отож я відповів тобі, як собі самому. Але є інші люди, для яких некорисно навіть наближатися до пристрасті: вони мусять відсікати себе від неї негайно» (Аро 386).
Авва Йосиф, поза всякими сумнівами, уважає, що ліпшим методом є допускати пристрасті й боротися з ними. Але цей метод передбачає, що людина, яка до нього вдається, має таке сильне опертя в Бозі, що її не здолають думки, які схилятимуть піддатися пристрастям, вона використає те, що є в них позитивного, і засвоїть заховану в них силу.
Третю можливість дати собі раду з помислами показує нам авва Теодор. Замість того щоб одразу відсікати помисл або вдаватися до безпосередньої боротьби з ним, він грається ним, як м’ячиком, ловлячи в «лапку» і відкидаючи. Завдяки цьому помисл уже не вдаряє з такою силою, як на початку. Він не відбиває помислу різко, а м’яко його ловить, щоб той не завдав йому шкоди. А потім його відкидає.
Про авву Теодора та авву Лукія з Енатону розповідають, що вони впродовж п’ятдесятьох років обдурювали спокусу й говорили: «Коли мине ця зима, то ми звідси підемо», а коли вже було літо, казали: «Коли закінчиться це літо, то ми звідси підемо». Так увесь час і робили ці достойні вічної пам’яті отці» (Аро 298).
Якщо ми скажемо собі, що ні в якому разі не можемо залишити цього місця, що не маємо права розійтися чи відмовитися від монашого покликання, то така думка може нас налякати. Ми не знаємо: витримаємо в монастирі або в подружжі чи це є понад наші сили. Якщо ми не заперечуємо розлучення, але говоримо: «Нехай буде й так, але зроблю це наступного року», — тоді зможемо спокійніше зайнятися цією набридливою думкою. Не можна допускати, щоб рішення, від яких залежатиме ціле наше життя, ми приймали в невідповідний момент, чимось або кимось приневолені. Зрозуміло, що не можна й постійно відсувати момент прийняття рішення. Однак часто все ж ліпше ослабити силу помислу, як це робили авва Теодор і авва Лукій, погоджуючись з ним, але не йти за ним у цей момент. Цей метод особливо придатний у кризових ситуаціях. Переживаючи стрес, спричинений кризою, людина часто втрачає голову й намагається поквапливо й нерозважно щось із цим зробити. Пізніше, як правило, шкодує за тим кроком. Усі спроби переконати себе відкласти цю справу, забути її, адже ж рішення було правильне, нічого б не дали. Навпаки: це тим більше штовхало б людину в зворотному напрямку, бо вона втратила опору і не дає себе переконати, що не можна триматися за це провалля. Досить остерегти людину, яка перебуває в кризі, від чергового кроку й залишити їй можливість згодом зробити обдумані кроки.
Іноді, оскільки ніщо інше не допомагає, доводиться поступитися помислові, який мучить, і випробувати його:
Про авву Ґеласія розповідають, що його часто мучив помисл відійти в пустелю. Отож одного дня він сказав учневі: «Зроби мені ласку, брате, протягом тижня терпи, що б я не робив, і не розмовляй зі мною». Отож узяв він пальмову палицю й почав
ходити по подвір’ю; коли втомлювався, на хвильку сідав, а потів мову вставав і ходив. Увечері сказав собі: «Той, хто йде по пустелі, не їсть хліба, а лише зілля: однак ти слабкий, то з’їж трохи овочів». Зробив це і знову сказав собі: «В пустелі не сплять під дахом, а надворі, тож і ти так спи», — і ліг спати на подвір’ї. Три дні ходив так по монастирі, увечері їв трохи цикорію і ночував просто неба. Але довше вже не міг. Тоді він зганив помисли, що його перед тим мучили, і відкинув їх, мовивши до себе: «Коли не маєш сили жити як пустельник, то сиди спокійно в келії, плач над своїми гріхами і не волочись туди й сюди, бо Божі очі всюди бачать людські справи, перед Ним ніщо не сховається, і Він знає тих, які чинять добро» (Аро 181).
Людину не переконують жодні аргументи, що та чи інша дорога їй не підходить. Потяг піти цією дорогою такий сильний, що зникне тільки тоді, коли вона її випробує. Власний досвід вчить ліпше від усіх людських порад чи навіть від власних аргументів, які людина протиставляє своїм надокучливим думкам. Багато людей потребує манівців. їх неможливо від цього відрадити. Вони мусять піти довкола, щоб таким чином знайти власну дорогу. При цьому важливо не приймати остаточних рішень, а лише перевірити, моя чи не моя це дорога.
Якщо якась думка постійно повертається, мусимо спитати себе, яку потребу вона виявляє. Коли ми зізнаємося собі в наявності потреби, допустимо її до себе так близько, що немовби «програємо», то може трапитися, що вона зникне. Так вийшло з одним старцем, який упродовж трьох років безуспішно боровся з думкою відвідати одного зі співбратів:
Врешті-решт він до себе промовив: «Уяви собі, що ти пішов до того старця і говориш йому: «Дай, Боже, щастя, отче. Віддавна я хотів уздріти твою святість». Тоді взяв відро, помився і зіграв роль старця: «Добре робиш, що приходиш, брате. Вибач, що так сильно трудився для мене. Нехай Бог тебе винагородить». Потім приготував трапезу, поїв і попив, і боротьба миттю припинилася.
Важко придушити в собі потребу уваги й визнання, тугу за приятелюванням. Проте ніщо не допоможе, якщо потреба перетвориться в мені на вимогу, яка мусить бути сповнена, у належне мені право. Багато монахів уважає, що дружба з якимось чоловіком чи жінкою конечна для їхньої духовної рівноваги. Насправді вони не борються зі своїм бажанням і болем, що породжені несповненим прагненням, — вони лише ховають його за твердженням, що, мовляв, така приязнь є необхідним елементом глибокого духовного життя. Прийняти помисл, прагнення, потребу означає цілковито їм віддатися. Це може виглядати так, як з тим старцем, що реалізував своє бажання, розігравши його в ролях. Вирішальне значення має те, що завдяки цьому помисл заспокоєно. Про авву Олімпія розповідають, як він допустив до себе бажання жінки і так знайшов спокій:
Авва Олімпій з Кель мав спокусу нечистоти. Помисл нашіптував йому: «Піди і візьми собі жінку». Отож він встав, замісив болота і, виліпивши жінку, промовив до себе: «Оце жінка твоя, тепер тобі доведеться багато працювати, щоб її прогодувати». Він дуже тяжко працював, а наступного дня знову замісив болота і виліпив собі донечку. І промовив сам до себе: «Твоя дружина народила дитя: тепер ти мусиш ще більше працювати, щоб прогодувати й одягнути дитину». Вичерпав сили в цій праці і промовив до себе: «Довше зносити таку працю я не можу». І сам собі відрік: «Якщо ти нездатний зносити труд, то не шукай жінки». А Бог, бачачи його старання, усунув спокусу і дав йому спочинок (Аро 572).
Ця апофтегма показує, що монахи вміли підійти до своїх бажань без страху — вони відкривали їх Богові, і звичайно завдяки цьому їм вдавалося позбутися спокус. Авва Олімпій не відганяє своєї туги за жінкою і дітьми. Він впускає це бажання в себе, у своє тіло, в руки, які виліплюють жінку з глини. Його бажання стає відчутне на дотик. Можливо, нам видається надто простим спосіб, у який монах потім переконує себе, що не може задоволити свого бажання, оскільки мусів би надто багато працювати. Але вирішальне значення тут має безбоязне спілкування зі своїми бажаннями й потребами. їх не пригнічено, а прийнято; можна дозволити собі спілкуватися з ними та інтегрувати їх, і тоді вони втихомирюються.
Пімен дає нам ще іншу пораду. Він говорить братові, який соромився виявити богохульні помисли, що постійно приходили до нього:
«Не тривожся, дитино, але коли прийде така спокуса, то промов так: «Я не маю з цим нічого спільного, твоє блюзнірство нехай впаде на тебе, сатано, а моя душа його зовсім не бажає». По все те, чого душа не бажає, триває коротко і минає». І брат підійшов зцілений (Аро 667, PSP 33, 236).
Хоча думка і є в ньому, проте сам він від неї дистанціюється. Не привласнює, не засвоює її, не бере за неї жодної відповідальності, тому й не має докоряти собі за неї. Він вважає її чужою для себе, бо її підсовує йому сатана, і не бажає мати з нею нічого спільного. Уявлення, що зла думка походить від демона, допомагає монахові дистанціюватися від неї і трактувати її як зовнішнього ворога. Це принаймні звільняє його від самозвинувачень, а так багато хто чинить, як тільки виявляє в собі недобру думку. Об’єктивізація думки і трактування її як стороннього ворога, від якого можна дистанціюватися, або як нашіптування демонів, які можна відкинути, може особливо допомогти в разі пригнічення. Це стало дорогою порятунку для юнака, який намагався перемогти депресивні думки: завжди, коли здавалося, що вони вже брали над ним гору, він говорив: «Я нічого спільного з цим не маю і навіть не дивлюся в той бік».
В одній з апофтегм згадано ще один спосіб, як давати собі раду з помислами: ми маємо всі помисли відкривати своєму духівникові. Цим ми позбавляємо їх сили. Одна з апофтегм описує дію цього методу:
Коли мучать тебе нечисті помисли, не приховуй їх, а одразу ж вияви своєму духовному отцеві і знищ їх. Бо в міру того, як ти приховуєш свої помисли, вони помножуються і стають сильнішими. Подібно до змії, яка, висунутись зі свого укриття, втікає звідти, так і помисл одразу ж зникає, як тільки його виявляють. І подібно до того, як черв’як точить дерево, так і злий помисл нищить серце. Хто виявляє свої думки, той зараз ж зцілюється, а хто їх приховує, той захворіє від гордині.
Те, що психологія пропонує для зупинки думки, можна знайти також в Отців Пустині. Авва Пімен радить:
Коли прийде до тебе помисл щодо конечних тілесних потреб і ти їх задоволиш, і знову, вдруге, прийде цей помисл, і ти знову задоволиш — то коли прийде втретє, уж не звертай на нього уваги: він бо порожній (Аро 614).
Один брат запитав старця: «Чому мене переслідують помисли? Я часто ганю їх, але вони не відходять, а залишаються». Старець відповів: «Якщо сильно не крикнеш на них: «Щезніть», то вони не відійдуть. Бо допоки мають спокій, доти не відійдуть».
Часто виходом є енергійно відкинути думки й більше ними не перейматися. Один із моїх співбратів пересвідчився в цьому на прикладі юнака, який постійно звертався до нього за порадою, оскільки внаслідок нещасливого кохання постійно себе жалів, і на нього находиш депресивні думки. Якось йому спало на думку, що кожного разу, коли його терзатимуть і намагатимуться збороти такі думки, він голосно на них кричатиме: «В ім’я святого Юрія — геть!» І це помогло. Раніше цілими ночами його мучили ці думки. Після того як хлопець уперше випробував свій наказ, він зателефонував до мого співбрата й повідомив: «Сьогодні вночі я спав дванадцять годин». Цей метод допоміг йому також пізніше боротися з депресією.
Психологія поведінки в разі нав’язливих станів пропонує подібний метод: зупиняти думки. Як тільки з’являється нав’язлива думка, слід виявити її терапевтові, який крикне: «Досить!» Через деякий час пацієнт мусить сам собі видавати такі накази і стримувати нав’язливі думки22. Цей метод використовують завжди, коли думки ні до чого не ведуть, коли ми не виявляємо в них ані наших потреб, ані бажань, коли вони замкнені самі в собі, коли думка нахабно надокучає і є безплідною. Тоді ліпше тримати її на віддалі від себе, відтяти, викинути з себе і не роздумувати над нею.
Про те, наскільки помічною є молитва у виробленні ставлення до своїх негативних думок, я вже писав. Тут я хотів лише подати кілька методів, що їх рекомендували монахи як реакцію на негативні думки і навіювання. Який метод є найвідповіднішим, щоразу залежить від моєї ситуації та моїх схильностей. Знаходження правильної дороги для себе вимагає — дару розпізнання. Найчастіше необхідною при цьому є також допомога духівника, котрий уміє найліпше розпізнати, який метод буде ефективним. Можливо, я муситиму насамперед інтенсивно зайнятися своїми негативними думками, дослідити їх, довідатися про бажання і потреби, заховані в них, відкрити енергію, яка в них дрімає. Можливо, мені доведеться розпочати діалог з моїми думками, позбавити їх гостроти, відвернути і таким чином заспокоїти. Але може статися, що я муситиму тримати думки поодаль від себе, не допускати їх до серця, оскільки вони марні й безплідні. А може, найліпшим шляхом є для мене антиретичний метод. За допомогою позитивних навіювань я створюю в собі позитивне ставлення до життя, позицію віри, з якою підходжу до всього, що мене зустрічає.